Цю історію пан Ярослав розповідає кожному, хто вперше заходить до нього в радіорубку. Вона про те, як аматорів вигнали туди, де «нічого не працює», — і як саме там вони знайшли шлях через океан.
Велике «S» Марконі
12 грудня 1901 року на пагорбі біля міста Сент-Джонс на острові Ньюфаундленд стояв молодий італієць Гульєльмо Марконі й тримав біля вуха навушник. Антену йому тримав у небі повітряний змій. По той бік Атлантики, в англійському Полдгю, потужний передавач раз у раз вистукував одну й ту саму літеру — три крапки, «S». І Марконі її почув.
Відтоді всі були певні: щоб докричатися через океан, потрібні довгі хвилі завдовжки в кілометри, величезні антенні поля й передавачі завбільшки з будинок. Бо як інакше?
«Двісті метрів і коротше»
А тим часом у багатьох містах з’явилися хлопці, які самі мотали котушки, паяли приймачі й вистукували одне одному телеграфом. В ефірі ставало тісно: аматори заважали військовим кораблям і комерційним станціям. І в 1912 році закон США вирішив справу просто: аматорам — хвилі коротші за 200 метрів. Там, мовляв, далеко не пройдеш, тож і нікому не заважатимуть.
Аматори образилися — і почали експериментувати. Об’єднувалися в клуби, передавали одне одному повідомлення «естафетою», від станції до станції, через усю країну. Так у 1914 році з’явилася Американська ліга радіоаматорів — ARRL, яка існує й досі.
Перша відповідь з-за океану
Узимку 1921 року американець Пол Годлі поїхав до Шотландії, поставив там приймач з довгою дротовою антеною і цілими ночами слухав. І почув — американських аматорів, що працювали на «непотрібних» хвилях близько 200 метрів. Сигнали долітали через океан!
Лишалося головне: щоб не лише почути, а й відповісти. Француз Леон Делуа з Ніцци (його позивний був 8AB) спеціально з’їздив до Америки, подивився, як там будують станції, повернувся й узявся за справу. Він вирішив піти ще далі в «непотрібне» — на хвилю близько 100 метрів.
У ніч на 27 листопада 1923 року в містечку Гартфорд у Коннектикуті Фред Шнелл (позивний 1MO) сидів біля щойно зібраного приймача. І почув 8AB. Він відповів — і Делуа відповів йому. Майже дві години два аматори, між якими лежав океан, обмінювалися телеграфними повідомленнями. Тієї ж ночі з Делуа зв’язався і Джон Рейнарц.
Що було далі
За кілька тижнів зв’язки через Атлантику стали звичною справою, а невдовзі аматори зв’язалися з Новою Зеландією — на протилежному боці Землі. Виявилося, що короткі хвилі відбиваються від верхніх шарів атмосфери, іоносфери, і, наче м’яч від стелі, стрибають на тисячі кілометрів.
Тоді «непотрібними» хвилями зацікавилися всі: мовні станції, флот, авіація. І аматори зрозуміли, що їх можуть витіснити з власного відкриття. Тому 18 квітня 1925 року в Парижі представники 23 країн заснували Міжнародний союз радіоаматорів — IARU. Він і сьогодні захищає аматорські діапазони, а 18 квітня радіоаматори всього світу відзначають свій день.
А до чого тут ми?
Коли ти вмикаєш трансівер на діапазоні 40 чи 20 метрів і чуєш станцію з Японії чи Бразилії, — це те саме диво, яке вперше відкрили Шнелл і Делуа. Лише апаратура стала меншою, а спосіб — тим самим: цікавість, терпіння і бажання почути того, хто кличе з-за обрію.
Цікаві факти
- Марконі отримав Нобелівську премію з фізики 1909 року — разом з німцем Карлом Фердинандом Брауном.
- Станція W1AW у США названа на честь засновника ARRL Гайрама Персі Максима, чий позивний був 1AW.
- Довжина хвилі й частота пов’язані просто: 300 поділити на довжину в метрах — це частота в мегагерцах. Хвиля 100 метрів — це 3 МГц, а «200 метрів» — 1,5 МГц.
Свій шлях в ефір можна почати з курсу «Вступ у радіоаматорство» на нашому сайті.
Сервер радіоаматорів Прикарпаття © 2009-2026